У кінці липня 1941 року прикордонники, відступаючи під натиском ворога на схід Украї­ни, опинилися у селі Легед­зине. Тут вони прикривали відступ наших військ. Ворог наступав швидко. Фашисти пам’ятали, що 8 серпня за планом Гітлера їм належить прогулюватися Києвом. Але під Легедзиним «забуксували». Незважаючи на величезну перевагу німців, поле за селом протягом кількох днів кінця липня — початку серпня переходило з рук у руки.

Проте сили були надто нерівними. У прикордонників закінчувалися боєприпаси. Комендант окремої Коломийської комендатури майор Родіон Філіпов (за іншими даними — майор Лопатін) зрозумів: попереду останній рукопашний бій, і вирішив використати останній резерв — службових собак, яких прикордонники дуже берегли. Коли в Легедзиному почався бій, як розповів місцевий краєзнавець та журналіст, головний редактор газети «Колос Тальнівщини» Андрій Поліщук, їх заховали по клунях і сараях, наказавши лежати тихо. Під час кількаденного протистояння у бійців не було часу навіть на те, щоб погодувати тварин. В останній бій зголоднілі собаки йшли разом зі своїми виснаженими господарями. Картина була страшна: 150 (за різними даними від 115 до 150 прикордонних псів, в тому числі і з Львівської прикордоншколи службового собаківництва) навчених, напівголодних вівчарок, проти ворогів, що поливають їх автоматним вогнем. Вів­чарки впивалися фашистам в глотки навіть в передсмертних судорогах. Ворог, покусаний в прямому сенсі і порубаний багнетами, відступив, але на підмогу підійшли танки. Покусані німецькі піхотинці, з рваними ранами, з криками жаху, стрибали на броню танків і розстрілювали бідних псів. У цьому бою загинули всі 500 прикордонників, жоден з них не здався в полон. А вцілілі собаки, за словами очевидців ─ жителів села Легедзине, до кінця залишилися відданими своїм провідникам.

Кожна з уцілілих в тій м’ясорубці, лягла біля свого господаря і нікого не підпускала до нього. Нацисти дострілювали кожну вівчарку, а ті з них, кого не підстрелили, відмовившись від їжі і води померли на полі бою. Після бою загарбники розстрілювали всіх собак, які були у селі.  Є свідчення, що селянам вдалося врятувати і виходити одного пса, а за його нашийником встановили, що в бою були прикордонні пси не тільки Коломийської прикордонкомендатури, але й спеціальної школи службового собаківництва капітана М.Є. Козлова.

Всіх прикордонників, кого знайшли, мешканці села зібрали в центрі поля й поховали, разом з їхніми чотирилапими побратимами, а таємницю поховання, як і імена героїв сховали на довгі роки. 

Лише в 1955-му, жителі Легедзино змогли зібрати останки майже всіх 500 прикордонників і перенести їх до сільської школи, біля якої і знаходиться братська могила. А на околиці села, там, де відбувся останній і єдиний в історії рукопашний бій людей і собак з фашистами, 9 травня 2003 року на добровільні пожертви ветеранів II Світової війни, прикордонних військ і кінологів України був встановлений єдиний у світі пам’ятник людині з рушницею і його вірному товаришу ─ собаці. 

«Зупинись і поклонися. Тут у липні 1941 року піднялися в останню атаку на ворога бійці окремої Коломийської прикордонної комендатури. 500 прикордонників і 150 їхніх службових собак полягли смертю хороб­рих у тому бою. Вони залишилися назавжди вірними присязі, рідній землі». 

Довідково: Фермопільська битва  — героїчна оборона 300-ма спартанцями у 480 р. до н. е. Фермопільського гірського проходу від 200-тисячної перської армії царя Ксеркса, під час греко-перської війни.

(Джерело: Голос України)