Сьогоднi
6 липня
2022 року

Зараз на сайті: Користувачі: 0 Гості: 69
Вхід на сайт   Реєстрація
Редакція газети "Уманська зоря" просить вибачення у наших читачів за неможливість випуску деяких номерів нашої газети у зв’язку з воєнним станом.

Пошук по сайту

Погода

За віру і волю

admin

27-07-2021

20

Рейтинг: 0/5 - 0 голосів
— Коліївщина — предтеча Війни за незалежність США та Великої французької революції», — вважає краєзнавеь Євген Букет, — загалом Коліївщина як соціально-національна революція посідає в історії України дуже важливе місце. Метою повсталих — можливо, дещо наївною у геополітичних реаліях другої половини XVIII століття, — безумовно, було відродження української козацької держави. Здобувши владу, повстанці формували на підконтрольних територіях політико-адміністративний і соціально-економічний устрій, суди та військові підрозділи відповідно до звичаєвого права Війська Запо­розького, відображеного в Конституції 1710 року, намагалися проводити власну міжнародну політику. Це повстання, поза всяким сумнівом, було предтечею Війни за незалежність США (1775—1783) та Великої французької революції (1789—1799). Це були грандіозні за значенням події для всього людства.

З нагоди роковин історичних подій червня 1768 року, пропонуємо ознайомитися з уривками з книги історика Юрія Мицика «Умань козацька і гайдамацька». 

У книзі досліджується історичне минуле Уманщини XVII–XVIII ст., у часи піднесення національно–визвольної боротьби українського народу. Книга ґрунтується як на опублікованих, так і неопублікованих джерелах, є однією з небагатьох узагальнюючих праць з історії Уманщини, проливає світло на незнані сторінки історичного минулого
цього важливого регіону України козацької доби. 

… Вранці 18(7) червня Младанович (власник Умані, київський воєвода Францішек Салєзи Потоцький призначив губернатором Уманщини і насамперед Умані «генерального губернатора» Рафала Младановича), скликав євреїв і наказав їм навантажити вози сукном і дорогими товарами, щоб відкупитися. Залізняк і Гонта зажадали, щоб гарнізон здався, тоді всім буде безпечно покинути Умань і виїхати з України. Ультиматум було відкинуто, і це послужило сигналом для наступу. Повстанці йшли на Умань з двох боків: від Грекового Лісу та Нового Міста. Почалася артилерійська канонада, яка через брак пороху і в повстанців, і в обложених невдовзі припинилася. У місті ширилися панічні настрої, тим більше, що став відчуватися брак води. Тому обложені нашвидкуруч стали копати криницю, але до води так і не дійшли. Вранці 21(10) червня 1768 р. Гонта з’явився біля брами з білим прапором, щоб вести переговори з Младановичем. Останній погодився і наказав впустити Гонту і його супровід через міську браму. В цей момент деякі польські офіцери кинулися на Гонту, щоб його вбити. Зав’язався бій, у ході якого підійшли більші сили повстанців і зламали оборонців. Потім гайдамацьке військо вдарило на Умань через відкриту браму і, долаючи запеклий опір, оволоділо містом. Далі почалася кривава розправа повстанців над поляками і євреями…

З кривавої лазні могли врятуватися хіба що ті, хто переходив у православну віру. Щоправда, Гонта сам врятував чимало польських жінок і дітей, провівши їх до церкви або до будинку українського міщанина Багатого, де вони знайшли безпечний притулок. Гонта врятував також, виконуючи останнє прохання губернатора Младановича, його сина Павла та 18–річну доньку Вероніку (згодом вона вийде заміж за шляхтича Кребса і під цим прізвищем напише свої спогади про тогочасні події в Умані). Відомий з Шевченкової поеми «Гайдамаки» епізод вбивства Гонтою своїх двох синів тільки за те, що вони були поляками по матері й католиками, абсолютно не відповідає дійсності, є художнім вимислом поета.

Взагалі всім малим дітям було збережено життя й віддано їх на виховання навколишнім селянам.

За словами самого Залізняка, в Умані тоді було знищено 2000 польських шляхтичів, їхніх слуг з числа українців та євреїв, у тому числі й самого уманського губернатора з дружиною. Інші очевидці подій називають більшу цифру — 3000 загиблих. Дані з польського боку є перебільшеними (називалося часом 12 000, навіть 18 000(!) загиблих). Тут явно не сходяться кінці з кінцями. 

Не збираємося заперечувати фактів жорстокості гайдамаків–повстанців (про них Шевченко писав, що віддав би половину свого віку, аби їх, цих жорстокостей і смертей, не було), але не варто роздмухувати їх і на цій підставі виправдовувати в той чи інший спосіб режим тяжкого колоніального визиску українського народу і нелюдські колективні репресії «цивілізованих» карателів щодо українців… Гайдамаки билися за волю й незалежність, боронили себе і свій народ на своїй землі, і це треба підкреслити, вони не ставили на меті загарбання чужих земель. 

Варто додати, що гайдамаки зберігали життя всім полякам і євреям, котрі переходили на православну віру. Так, під час перебування в Буках Залізняк прийняв групу євреїв, котрі згодилися перейти на православ’я, і Залізняк наказав їх усіх похрестити. Такий спосіб збереження життя небезпідставно викликає осуд декого із зарубіжних дослідників, але варто зауважити, що карателі не давали гайдамакам і такого шансу.

Умань стала столицею пов­стання. 22(11) червня 1768 р. відбулася козацька рада, на якій під гарматні та рушничні салюти було урочисто проголошено відновлення Гетьманщини, а полковника Залізняка проголошено гетьманом України. Було заявлено, що шляхетство і панщина ліквідуються, всі українці будуть вільними козаками, а вся Україна, поділена на полки й сотні, зватиметься «Гетьманщиною». Гонту було призначено чи обрано уманським полковником і головним командувачем повстанських сил. Комендантом Умані став сотник Пантелеймон Уласенко. 

У Залізняка вже було 15 прапорів, причому інколи використовувалися й трофейні. Через брак провіанту і загрозу епідемії Залізняк вивів своє військо з Умані і став неподалік міста.

Тут було створено військовий табір, де формувалися нові загони повстанців. Звідси вони посилалися ватажками повстання в різні кінці краю. 

Під час походу Залізняка й Гонти до них скрізь приєднувалася маса кріпаків, що прагнули стати вільними козаками. Гайдамаки в Погребищах говорили селянам: «…панщини робити не будете, жито і всяке збіжжя збирайте й сіно косіть собі на потребу», а повстанець Василь Дубний сказав Литвинівській сільській громаді, щоб панщини не робили, «як землі далеко до неба, так ляхам до нас!». Знаменними були слова сподвижника Залізняка уманського отамана, полковника Семена Неживого, що їх знаходимо у листі до російського підполковника Хорвата: «Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла».

Отже, і у 1768 році, як і 120 років перед тим, почала відроджуватися українська державність. Повсюди ліквідовувалася й унія. Варто зазначити, що поширений погляд про жорстокі розправи над греко–католицькими священиками є хибним. У скарзі самих уніатських священиків, посланій до польського уряду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазнали тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про вигнання уніатських священиків з парафій і лише про поодинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ’я.

Коліївщина швидко поширювалася. Активно діяли загони Микити Чорного, Романченка, Носа, Паралюша, котрі наприкінці червня — початку липня 1768 р. взяли Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирище, Гайсин, Копели, Божівку, Ладижин та ін. Сотник Станкевич знову оволодів Корсунем. Окремими чатами командували запорожці Микита Швачка й Андрій Журба. Під село «Хощева», що за 4 милі від Умані, Залізняк послав сотника Шила з півсотнею запорожців. Потім повстанські чати рушили на Балту й Голту, що були тоді в турецьких володіннях. У поході за кордон брало участь 150 уманських козаків. Балта, яка славилася як ярмарковий центр, куди з’їжджалися купці з Російської та Османської імперій, Речі Посполитої, Пруссії тощо, була взята. Але, оскільки це тоді було турецьке володіння, дії гайдамаків, які взяли ще й Балту, викликали конфлікт між Росією та Туреччиною, котрий прискорив початок російсько–турецької війни 1768–1774 рр.

Одначе Коліївщина була приречена. Прості й малоозброєні селяни, навіть за підтримки частини запорожців, не могли встояти перед потугами двох імперій — Польської та Російської. Спільними зусиллями польських і російських каральних військ повстання було придушене. Характерно, що керівників повстання було взято не у відкритому бою, а зрадою. 

6 липня 1768 р. до Умані прибув полковник російської армії Гур’єв разом зі своїми військами (Каргопольський полк). Тут він з’єднався із загоном поручика російської армії Кологривова, який стояв із донськими козаками. Вступивши в переговори із Залізняком та Гонтою, Гур’єв зі своїми людьми заарештував керівників повстання, а потім зненацька атакував беззбройних гайдамаків (всього 938 осіб, з яких 87 були запорожцями, а 851 — місцевими селянами). Потім разом з польськими карателями Браницького Гур’єв, генерал–майор Кречетников, генерал–майор Подгорічані почали нищити гайдамаків в околицях Умані. Допомагав їм у цьому і полковник Протасьєв зі своїм Московським карабінерним полком. Карателі стали в самій Умані й посилали звідси свої війська придушувати повстання. Так, отаман Павло Таран, який прямував до Умані, був схоплений у містечку Лукашівці поручиком Кологривовим. Майже одночасно у Брацлавщину та Київщину прибули частини польської армії та спеціальний каральний загін Стемпковського для тортурування та екзекуцій полонених повстанців. Король призначив тоді суддею графа Ксаверія Браницького.

Невдовзі 1954 повстанців Кречетников передав польській владі, оскільки вони формально вважалися підданими Речі Посполитої. Браницький думав заслати їх на каторжні роботи, але під тиском короля та шляхти він став розправлятися над полоненими. Лише 200 з них було відіслано на роботи до Львова, а 700, як писав він сам у листі до короля, «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж з його наказу було повішено в різних містах України. Решту він передав польському суду в Кодні. Із 336 полонених 151 було відрубано голову, 57 повішено, 9 четвертовано, а одного (українського шляхтича Чоповського) посаджено на палю. Сам Браницький потім занотував: «Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі і євреї прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест». У цих Сербах ще наприкінці 19 ст. можна було бачити сліди ям, котрі використовувалися як тимчасові тюрми для заарештованих гайдамаків.

Російські та польські карателі виявили особливу жорстокість проти повстанців, не милуючи їхніх сімей, вбиваючи і репресуючи величезну масу українських селян, навіть і цілком непричетних до повстання. Особливо «вславився» польський регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман свідчить: «Стемпковський, прийшовши зі своїм відділом в Лисянку, наказав повісити шістдесят селян без будь–яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи московського та польського війська розпитували скрізь за причетними до повстання селянами, арештовували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодні й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув’язнених, прив’язаному до колоди, кат відрубував сокирою голову і вкидав тіло й голову до ями. По наповненні одної ями викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян…» Інший сучасник писав: «Вбивали й карали тоді гайдамаків різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли однієї руки й одної ноги. Свідками таких кар були Кам’янець, Львів — там повішено 200 гультяїв — Крем’янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста…

Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів. Нещасним обмотувано обид­ві руки клоччям, просякнутим дьогтем, запалювано клоччя й так воджено їх… з села до села».

Незважаючи на люті кари, гайдамацький рух не вдалося остаточно придушити. То тут, то там вибухали нові повстання, нові гайдамацькі загони чинили напади на польську шляхту та її маєтності, раз у раз об’являлися сподвижники Залізняка.

Фото: Ілюстрації  до поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки» — перший український історичний роман у віршах, що розповідає про Коліївщину, народно-визвольне повстання козацтва проти гніту Речі Посполитої.

Коментарі ()

    Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.